МИ – ПЕРЕМОЖЕМО!

70583989

У серпні 2005 року на посаду головного бухгалтера Турківської ДЮСШ «Юність» влаштувався 22-річний, приємної зовнішності, надзвичайно скромний юнак із с. Шум’яч Турківського району– Ярослав Паращич. Швидко став своїм – за товариськість, працелюбність, доброту, простоту і чесність. Ніхто й уявити тоді не міг, що їхньому молодому колезі доля улаштує важке випробування. І не одне.

Найперше на життєвому шляху була Революція Гідності, у якій Ярослав брав активну участь, стоячи пліч-о-пліч з борцями за незалежність. А потім несподівано прийшла війна.

18 березня 2014 р. Ярослав потрапляє під першу хвилю мобілізації, йде служити в Турківський райвійськкомат. Восени, 21 листопада 2014 року, його переводять у 24-у механізовану бригаду м. Яворів, у взвод зв’язку – радіотелефоністом.

– 22 грудня минулого року мене, разом з іншими мобілізованими, відправили в м. Чугуїв, – ділиться спогадами Ярослав. – А за два дні ми взяли зброю, боєприпаси та все належне нам військове спорядження і вирушили в зону АТО – в смт. Кримське Луганської області. Наш штаб розташувався між 31 і 29 блокпостами. Моїм завданням, через відсутність на той час у Кримському світла, стало безперебійне забезпечення зв’язку між цими двома постами, а також зв’язку й з сусіднім – 32-м блокпостом.

Найбільша інтенсивність обстрілів з боку ворога припадала на свята – Новий Рік, Різдво; вочевидь, бойовики думали, що ми в ці дні розслабляємося. Так само й було на Йордань. Кримське якраз знаходиться між Щастям і Лисичанськом. Це, свого роду, апендикс, який сепаратистам створював перепону і який вони хотіли вирівняти, щоб згодом забрати всю цю територію – аж до м. Лисичанськ. Саме тому на Водохреще вони почали нічну атаку: спочатку стріляли «Градами», пізніше пішов мінометний обстріл, а згодом «трикутником» у наступ поїхали 6 танків, позаду яких – піхота, і стали стискати 31-й блокпост. Ця атака ворогу не вдалася. Тоді сепаратисти зробили невелику перерву і 21 січня, значно наростивши сили і техніку, таки повернулися взяти 31-й блокпост. Тоді атаку відбити відразу не вдавалося, був відсутній і зв’язок , довелося просити допомогу в іншого сектора. Одночасно, чекаючи на підмогу, давали рішучу відсіч ворогу. Трьох моїх побратимів тоді було вбито, близько 15 солдатів поранено. Наступного дня виручили нас 200 осіб гвардійського складу і техніка. Під нашим шаленим тиском у бою між Сокольниками та Смілим ворог відступив. Проте 24 січня він повторно намагався зробити напад, при якому знову відключили відновлене нами світло.

Я, командир роти Олександр Пащенко, а також начальник зв’язку Андрій Красноголовий виїхали відновлювати зв’язок. Заливаючи у генератор бензин, не почули команди «сховатись» і потрапили під нищівний мінометний обстріл. Командир роти загинув, начальника зв’язку важко поранило, у мене від осколкових поранень була розсічена черевна порожнина, ліва і права нога. Спочатку на БМП відвезли мене до Лисичанська, потім вертольотом до Харкова, де шість годин оперували і виймали основні осколки, згодом перевели на лікування до Львівського військового медичного госпіталю.

Я щиро вдячний тим військовослужбовцям, які надали мені першу медичну допомогу, медроті 3 батальйону, харківським і львівським лікарям, усім, хто боровся за моє життя. За фінансову підтримку дякую волонтерам з Польщі, Львівщини, Турківщини, своїм співпрацівникам, односельчанам, рідним, знайомим, друзям, які не жаліли для мене добрих слів – в день бувало й до 200 телефонних дзвінків.

Розповідаючи про бойові будні, Ярослав багато разів повторював, що він не хоче похвали, адже таких, як він, солдатів, є тисячі і тисячі.

– Я не багато часу був на війні, всього 32 дні, і зрозумів, як і усвідомив це ще на Майдані, що наш народ – дуже сильний духом, -каже Ярослав Паращич. -Він тепер так об’єднався, особливо з військовими, що, якщо б була хоч одна хлібина на всіх, поділилися б крихтами. Люди стали добрими, щирими, відвертими, довірливими та співчутливими. Лишень влада чомусь не відверта. Для когось – війна, для інших – мати рідна. Йде бій, чи не йде бій – по кілька тонн дизпалива списують, продукти на харчування – також, кудись все це відвозять, десь продають… І тому про контроль в армії треба подбати найперше. Я як колишній майданівець, разом з іншими, дуже хотіли змінити систему влади в країні, позбутися корупції, хабарництва, злочинних схем. Але, на жаль, система ще не змінилася. Та я вірю, що перемога буде за нами. Людей, які загинули за нашу землю, не повернеш. Зі мною в Харкові, у госпіталі лежав солдат без ніг, він криком кричав, що хоче жити. Ось це мене дуже болить. Тому ми мусимо перемогти заради тих, хто дуже-дуже цього хотів.

 

http://turka.at.ua/publ/2-1-0-974#.VUJPy47tmko#ixzz3YoC1PU9N
Under Creative Commons License: Attribution

 

Вы можите оставить комментарий, или поставить трэкбек со своего сайта.

Написать комментарий

XHTML: Вы можете использовать эти теги: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

*